Судова система є невіддільним елементом держави, тож на її розвиток впливають як загальносвітові тенденції, так і внутрішні питання країни. Своїм баченням стосовно того, як надалі розвиватиметься українська система правосуддя, якою має бути оновлена мережа судів, які виклики стоять перед Верховним Судом у питанні забезпечення єдності та прогнозованості судової практики, чи допомагає в цьому судовий активізм, а також щодо застосування штучного інтелекту в юриспруденції в інтерв’ю «Юридичній практиці» поділився Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко.

— В Офісі Президента повідомляли, що стратегія розвитку системи правосуддя вже готова на 99 %. Чи залучені ВС та інші органи суддівського врядування до її розробки? Які зміни насамперед чекають на судову систему?

— Я думаю, що до змін іще досить далеко. Зараз ми говоримо про стратегію розвитку. І я б усе-таки дочекався остаточного результату.

Стратегія розробляється Офісом Президента. І багато залежатиме від тієї дорожньої карти й затверджених позицій, які зараз будуть висловлені Єврокомісією в рамках переговорного процесу щодо вступу України до Європейського Союзу.

Наразі ми можемо говорити про вдосконалення мережі судів, процедур добору суддів, притягнення їх до відповідальності та інше. Тобто йдеться про вдосконалення чинних механізмів.

Також порушується питання про приведення до загальноєвропейських стандартів. Можна назвати саме структуру Верховного Суду, бо такої моделі, як в Україні (об’єднання чотирьох касаційних судів в один Верховний Суд), наскільки мені відомо, немає. Але чи буде це сформульовано як вимогу, як і коли вона буде виконуватися, побачимо.

— Ви неодноразово наголошували на необхідності більш активно вирішувати питання щодо нової мережі судів. Відомо, що певний експеримент хочуть провести в Закарпатській області. Чи є вже якісь деталі? Чи не затягнеться це на невизначений час?

— Мене дивує порушення цього питання і тривалість його обговорення. Чому? Проблема визначення територіального устрою регламентується Конституцією нашої держави. Скоро мине вже п’ять років, як Верховна Рада прийняла постанову про зміну територіального устрою України, за якою фактично відбулося укрупнення районів. Там, де було чотири чи п’ять районів, тепер утворений один. І це важливо. Адже з огляду на територіальний устрій організовується все в державі: освіта, наука, транспортні сполучення, правоохоронні органи. До речі, останні своїми наказами відразу визначили нову мережу. Це зроблено чотири роки тому, а із судами така складність. Якщо говорити про норми кримінального процесу, то є територіальна підслідність і територіальна підсудність.

Зараз існує позиція, що ми можемо придумати мережу, яка буде більш доступною для всіх населених пунктів. По-перше, це констатація факту, що Верховна Рада щось не так зробила, укрупнюючи райони. А по-друге, чи матиме це настільки позитивний вплив? Для мене очевидно, що ні. Бо проблема порушення територіальної підслідності, а потім територіальної підсудності буде існувати.

Що стосується експерименту, то цим питанням займалися ще до початку повномасштабної війни. Якщо говорити про об’єднання, зважаючи на сьогоднішню ситуацію в Україні (а це і прифронтові території, і центральна частина країни), то чи взагалі доцільно проводити експеримент у Закарпатській області? Розумієте, для мене недостатньо ясно, що ж треба досліджувати. Є територія, об’єднана в один район, у якому діють, наприклад, чотири чи п’ять судів. І в одному з них не працює жоден суддя, в другому районному суді працюють два судді, в третьому — п’ять суддів…

Ми можемо врахувати зміну демографічної ситуації, яку спричинила війна. Подивитися на чисельність населення в районі та визначити, скільки там потрібно суддів, з огляду на навантаження. Склалася навіть унікальна ситуація, оскільки не потрібно буде звільняти суддів, яких і без того дуже бракує. І якщо ми з’ясуємо, що в новому укрупненому районному суді потрібно зменшити кількість суддів, то це зараз можна зробити безболісно.

Основним питанням є складність і тривалість шляху з одного населеного пункту до іншого. Але ми вирішимо питання забезпечення судового розгляду та судового контролю на всій території району. Так, можливо, доведеться довше чекати на судовий розгляд, але не потрібно буде передавати справу з одного району в інший, бо це буде один районний суд.

Тож це дасть змогу, по-перше, сформувати чітку структуру, яка відповідатиме територіальному устрою, визначеному Конституцією, а по-друге, забезпечити доступ до суду на всій території району. Згодом можна вже вдосконалювати.

— Якою, на вашу думку, є оптимальна модель військової юстиції? Запровадження військової спеціалізації суддів у загальних судах — це виправданий крок?

— Я неодноразово вже про це говорив. Армія збільшилася, відповідно, збільшилась і кількість кримінальних правопорушень у військовій сфері. Але головне те, що кажуть військові: «Для того щоб ми більше довіряли, нам потрібні військові суди». Я думаю, що до людей, які захищають нашу Батьківщину і завдяки яким ми взагалі існуємо як держава, треба дослухатися.

Тому я за концепцію створення військової юстиції. Це стосується не тільки суддів, а й військових прокурорів, бажано, щоб і адвокатська спільнота щонайменше спеціалізувалася. Тобто щоби була сформована в цілому система.

Але за Конституцією в Україні діють суди, створені відповідно до закону. З огляду на це просто створити військову юстицію як окрему ланку без внесення змін у закон, чітко не вказавши, що також існує система військових судів, я думаю, неможливо. Або потрібно використовувати аналогію створення вищих спеціалізованих судів. Але сьогодні кількість злочинів, пов’язаних із військовою службою, дуже велика. І якщо створити один великий спеціалізований суд у Києві, то виконувати ці функції буде надзвичайно складно.

У парламенті зареєстрований законопроєкт, яким фактично передбачається створення військових судів і вказується, якою буде їх мережа. Це, звісно, прерогатива парламенту. Але питання судоустрою повинні вирішуватися з урахуванням позиції Верховного Суду. І на черговому засіданні Пленуму Верховного Суду ми дамо свій висновок щодо цього законопроєкту.

Оскільки ми говоримо про ці речі четвертий рік, а реального створення судів немає, то сьогодні справи розглядаються загальними судами.

Також обговорюється питання запровадження спеціалізації суддів. Потрібно керуватися можливістю її запровадження та доцільністю. Якщо в суді працює один суддя, то ми можемо запровадити спеціалізацію, але який в цьому сенс. А у великих судах, де достатньо суддів, це можливо.

Сьогодні, і це я можу стверджувати з усією відповідальністю, національній судовій системі вдається впоратися з цією категорією справ. Тобто система працює, і ми виконуємо свою функцію. А якщо створювати окремі суди з метою вдосконалення, то ми це підтримуємо. Але я розумію, що на це треба час, кошти.

Єдність і прогнозованість практики

— На засіданні Пленуму Верховного Суду ви наголосили, що зміна судової практики Верховним Судом має бути екстраординарним, абсолютно винятковим заходом. Це реакція на критику з боку правників і міжнародних партнерів?

— Я далекий від думки, що ми повинні бути закритими й не реагувати, зокрема, на критику. Тим паче коли критика конструктивна. Якщо дійсно говорять про речі, які турбують, то відповідна реакція повинна бути.

Але і без зовнішньої оцінки ми розуміємо важливість цього питання. Так, під час останньої реформи Верховний Суд отримав надзвичайно потужні механізми для забезпечення єдності судової практики, яких не було раніше. І це одна з двох основних функцій Верховного Суду: перша — переглядати справи в касаційному порядку, а друга — формувати практику. Вони пов’язані, бо якраз розглядаючи справи, ми формуємо цю практику. І з огляду на наше законодавство, яке часто змінюється і є нестабільним, оцей механізм є надзвичайно важливим.

Але уявіть, що Суд часто змінює свою позицію та за одним і тим самим законом протягом відносно нетривалого часу, скажімо, діяння особи оцінюється як кримінально каране чи навпаки. Одні особи відбувають покарання, а щодо інших закривають справи через відсутність складу злочину. І такі випадки є в кожній юрисдикції. А отже, безперечно, якщо висловили правову позицію, то потрібно її дотримуватися. І бажано, щоб вона змінювалася на підставі закону.

Ця проблема існує не тільки в Україні. Цього року я мав честь брати участь у відкритті Року права у Страсбурзі в Європейському суді з прав людини. І це була ключова тема виступів та обговорень. Зокрема, її озвучував голова Верховного суду Франції. Зрозуміло для всіх, що практика і механізми її застосування повинні розвиватися з обережністю. Це має бути розвиток позиції, лише в крайніх випадках — фактичний відхід від попередніх позицій. І тому я закликаю колег діяти саме таким чином.

Чому в нас відбувається по-іншому? За законом в органах, які формують практику (а це об’єднана судова палата та Велика Палата ВС), судді працюють певний період. І безперечно, всі судді самодостатні, можуть мати своє бачення. У когось великий практичний досвід, хтось присвятив тій чи іншій проблемі дисертаційні дослідження, кандидатські чи навіть докторські. І звісно, судді можуть порушувати питання про відхід від практики.

Минулого і позаминулого років у Верховному Суді проводили опитування, і ми пишаємося їх результатами, бо 80% респондентів, які приходили в Суд, висловили довіру до нього. Але коли ми запитали, чому є недовіра, то отримали відповідь, що часто змінюється практика.

І я розумію, що це так. Бо коли готується позовна заява чи скарга, всі учасники: і адвокати, і прокурори — очікують на певний результат, беручи до уваги цю практику. А уявіть, що вона щоразу змінюється. Тож прогнозованість практики — важливий елемент довіри до суду. Я якраз є прихильником цих речей. Однак я розумію (як наголошував ЄСПЛ), що йдеться про живий організм. Десь і ми можемо відходити від попереднього бачення.

Але основне, що треба переосмислити, коли ти приходиш працювати в такі органи, як Велика Палата ВС чи об’єднана палата, — це розуміння того, що радикальними кроками можна заподіяти більше шкоди, ніж користі. Бо забезпечення стабільного підходу є надзвичайно важливим для формування практики.

Тобто рішення не повинно бути непродуманим, але якщо вже його ухвалили, то бажано дотримуватися позиції.

— Яке ваше ставлення до судового активізму? Наскільки це може бути дієвим інструментом регулювання певних неоднозначних ситуацій?

— Власне, обговорюючи попереднє питання, я дещо цього торкнувся, але саме через призму того, що суди все ж таки застосовують закон і не можуть повністю перебирати на себе функції законодавчого органу.

— А якщо законодавчий орган свого часу допустив прогалину і довго зволікає з її заповненням, водночас ідеться про суттєві порушення прав людини, як ви гадаєте?

— Ви порушуєте дуже складне питання. Ми часто говоримо про принцип верховенства права. У Конституції України написано, що в нашій державі діє цей принцип. Але хто як бачить верховенство права?

Найбільш поширеним, принаймні на національному рівні, є підхід, який визначає три основні позиції: застосування покарання можливе лише за чітко визначені законом дії, відповідно до процедури, встановленої законом, та уповноваженою на це особою.

Якщо ми подивимося висновки Європейської комісії або науковців, то це трактування буде ширшим, але знову ж таки зводитиметься до того, що закони повинні прийматися з урахуванням того, що людина, її права є найвищою цінністю. І це логічно, що депутати, приймаючи закони, повинні керуватися цим принципом.

Коли йдеться про заповнення прогалин, це і є приклад судового активізму. Також необхідно зауважити, що ми дуже активно використовуємо рішення Європейського суду з прав людини, який надає широкі трактування. Окрім цього, ми вивчаємо практику Люксембурзького суду справедливості, вже є перші випадки застосування його позицій. Якщо ми говоримо про нечітке трактування, безперечно, ми повинні керуватися тим, що права людини понад усе.

Правовідносини, що виникають між людьми протягом усього життя, досить широкі, і очевидно, що жодним законом чи практикою всього не передбачиш і не врегулюєш. Тим паче якщо все змінюється. Тож прояви судового активізму в нас завжди будуть мати місце.

Вирішення кадрових питань

— Ще одним вашим меседжем на засіданні Пленуму було звернення до ВККС щодо необхідності оголошення конкурсу до ВС. Чи є розуміння, скільки суддів ВС можуть скористатися правом на відставку до того, як буде оголошений відповідний конкурс? З огляду на його тривалість чи не станеться так, що ВС не зможе здійснювати правосуддя?

— Саме тому я це питання порушив. Бо в Україні — я про це постійно кажу — невиправдано тривалі процедури призначення суддів. Працюючи у Вищій раді правосуддя, я бачив людей, які в конкурсних процедурах і вісім років, і десять років.

Я вважаю, що всі процедури треба було продумувати так, щоб на призначення витрачався максимум рік. Цього, на жаль, немає.

Зараз у нас найбільша проблема в апеляційних судах. І говорити про нестачу кадрів — нічого не говорити. Наприклад лише у 2014 році в певному суді працювали 80 чи 90 людей, а нині — взяти той самий Харків — в апеляції працюють 12 суддів, які вирішують надзвичайно складні завдання.

Це при тому, що апеляція може переглянути справу, провести повністю чи частково слідство й ухвалити своє рішення. Це дуже важлива функція, але для цього насамперед потрібні люди і відповідний ресурс. Їх немає. Я часто повторюю цю цифру (вона неприємна, але так і є), що в апеляційні суди за 11 років не був призначений жоден суддя.

На мій погляд, це приклад невдалого підходу, і це точно не реформа, коли просто блокується робота органу і вирішення проблеми немає. Добре, що під час війни вдалося, доклавши величезних зусиль, провести з’їзд, відновити роботу Вищої ради правосуддя, яка відновила роботу ВККС. Але вже півтора року проводяться конкурсні процедури в апеляційні суди. І цього року ніхто не обіцяє їх завершення.

Тому, безперечно, ми повинні у Верховному Суді думати про майбутнє. Максимальна кількість суддів Верховного Суду, визначена законом, — 200. У штаті в нас 196 суддів. Зараз працюють 150 людей, водночас два відряджені до Вищої ради правосуддя. Кілька людей цього року вже досягають максимального віку для перебування на посаді.

Безперечно, якщо не порушувати цих питань, то можна дійти до того стану, коли Верховному Суду буде дуже складно виконувати свої функції або в певний момент доведеться зупинитися, скажімо, якщо не буде кворуму для Пленуму ВС.

Я на цьому наголошував, розуміючи, що Верховний Суд може ще триматися. Тут краща ситуація, ніж в апеляційних судах. Але порушував питання, щоби після завершення конкурсу до апеляційних судів був оголошений конкурс до Верховного Суду. Тим паче, його провести буде набагато легше, бо йтиметься про вакансії 50 чи 60 суддів.

— Продовжмо про Верховний Суд: у пресі з’являлася інформація, що Міноборони хоче повернути будівлю на проспекті Повітряних Сил, в якій розміщується Касаційний цивільний суд і планується розміщення Касаційного кримінального суду. Чи є такі ініціативи? Як вирішується це питання?

— Це питання порушується з дивовижною періодичністю. Я думаю, ви знаєте, в чому полягає проблема. У 2013 році ще існував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який був розміщений в тих же будівлях, в яких тоді працював і Верховний Суд України. Судді розміщувалися в кабінетах по троє чи по четверо. Зали судових засідань були відсутні, і виконувати функції було фактично неможливо. Тож уряд ухвалив рішення передати цьому суду приміщення, про яке йде мова. І вже в лютому 2014 року туди переїхала цивільна палата. Це дало змогу кримінальній палаті хоч якось розміститись у старій будівлі, яка і зараз використовується Касаційним кримінальним судом, але вже багато років є аварійною. Згодом було ухвалено рішення про капітальний ремонт будівлі, в який було вкладено велику кількість державних коштів.

У процесі чергової судової реформи був створений Верховний Суд. І на рівні закону передбачено, що новий Верховний Суд діє на базі Верховного Суду України та вищих судів. Тож ця будівля на законних підставах перейшла вже новоствореному Верховному Суду.

Нам вдалося, доклавши надзвичайно великих зусиль, завершити капітальні ремонтні роботи в правому крилі. Але там повинен розміщуватися Кримінальний касаційний суд, бо специфіка правого крила — велика площа приміщень, які нарешті, вперше за всі роки незалежності, відповідають стандартам для утримання засуджених. Це постійна претензія до України від Європейського суду з прав людини з констатацією порушення статті 3 Конвенції з прав людини і основоположних свобод. А що це за стаття? Це катування, спричинені неналежними умовами. Тобто це надзвичайно серйозне питання авторитету і суду, і держави в цілому.

Але Касаційний кримінальний суд переїде до цієї будівлі після того, як Касаційний цивільний суд займе ліве крило будівлі, яке наразі ремонтується.

Я б це питання відразу поєднав із тим, що ми говорили про систему військових судів, їх створення або спеціалізації. Потенційно ця будівля підійде для військового суду або для спеціалізованої військової палати. Тим паче, законодавці в межах спеціалізації хочуть об’єднати військові та воєнні злочини, щодо яких у нас зареєстровано більш ніж 160 тисяч проваджень, і їх потрібно десь розглядати.

Тому видається досить дивним саме намагання порушити питання про те, що треба у Верховного Суду цю будівлю забрати. Я категорично не сприймаю, коли нас із військовими хочуть протиставити. Я вже сказав: ми чітко усвідомлюємо, кому завдячуємо, що живемо, працюємо та існуємо як незалежна держава. Але ці протистояння недоречні та є маніпуляціями. Бо можна ж говорити і про інше: чи не притягне до себе увагу військовий об’єкт фактично в центрі міста? Чи за період війни загинуло мало людей у місцях, де були зосереджені військові? А ті, хто порушує таке питання, цього не розуміють? Розуміють.

Отже, я би підсумував так: одним із важливих елементів держави, як бачимо, є армія. Але держава не може існувати і без судової системи. Тож я би відклав вирішення цього питання до завершення війни, щоб не нашкодити ні одному, ні другому. Не потрібно гарячкових кроків під гаслами, що хтось у когось неправильно будівлю забрав. Рішення ухвалювали на державному рівні.

Тому, видається досить дивним, коли хтось із народних депутатів намагається сказати, що це неправильно і давайте щось змінимо. На мій погляд, це або непродумані голослівні заклики, або вони мають якусь мету. Але це точно не на користь держави.

Застосування ШІ в юриспруденції

— Нещодавно Верховний Суд представив оновлену версію Бази правових позицій ВС, у якій використовуються сучасні моделі штучного інтелекту. Як розвиток технологій ШІ вплинув на юриспруденцію?

— Як я вже зазначав, окрім касаційного перегляду справ у всіх юрисдикціях, законом покладено на Верховний Суд формування і забезпечення єдності судової правки. За період своєї діяльності, за ці більш ніж сім років, Верховний Суд розглянув понад 650 тисяч справ. І в цих справах сформована правова позиція або в групі справ зроблений висновок. Також рішення об’єднаних палат і Великої Палати ВС обов’язково мають містити правові висновки, які ще й змінювалися. І це потрібно донести до суддів і суспільства. Тому одним із завдань Верховного Суду, а відповідно, і Голови Суду, є організація процесів, щоби була чітко зрозуміла і практика, і підходи суду, і щоб вони своєчасно доносилися. Над розробкою Бази правових позицій працювали з 2019 року, а запущена вона була у 2021 році.

Але життя йде, розвиваються технології.

Верховний Суд уже кілька років у ролі спостерігача входить до Мережі голів верховних судів Європейського Союзу. У листопаді 2023 року у Верховному суді Австрії відбувся захід, на якому одне з питань стосувалося того, що ж таке штучний інтелект і наскільки його можна використовувати в судах. Ми вели дискусії з приводу того, що можна застосовувати, що не варто, наскільки глибоким може бути застосування ШІ. Через рік ця сама тематика обговорювалася в ЄСПЛ.

Ми розуміємо, що нові технології розвиваються дуже швидко, і навіть якщо комусь це не подобається, вони будуть активно застосовуватись у всіх сферах.

— Чи може штучний інтелект замінити суддю?

— Ніколи. Тому що машина не може ухвалювати рішення. Але як допоміжний інструмент, зокрема, для донесення до всіх практики суду чи відібрання із 650 тисяч рішень тих, які є релевантними, чудово підходить. Це полегшить роботу всіх юристів у країні. Перші відгуки вже є, та люди за кілька тижнів чи місяців зрозуміють, що питання добору судової практики з огляду на її релевантність просто відпаде. Таку релевантну практику використовують і правники під час підготовки позовних заяв, і суди всіх інстанцій. Це прогнозованість рішень, стабільність і підвищення довіри, що є тим ключовим, за що ми боремося.

Для розвитку цієї тематики не можу не згадати, що 27 лютого цього року в Страсбурзі відбувся запуск україномовної версій Платформи обміну знаннями ЄСПЛ, створеної в рамках спільного проєкту ЄСПЛ та Верховного Суду. Це база правових позицій Європейського суду з прав людини, яка використовувалась раніше лише суддями ЄСПЛ під час підготовки до вирішення того чи іншого питання. Рішення ЄСПЛ є частиною нашого законодавства і використовуються національними судами під час ухвалення великої кількості рішень. Здійснено переклад цієї бази ЄСПЛ на українську мову, і це не тільки рішення щодо України, мова йде про всі рішення Європейського суду. Проєкт реалізовується не лише для України, а також для Туреччини та Румунії, тобто відразу охоплюється правова спільнота країн, населення яких становить близько 300 мільйонів людей. Це просто грандіозна річ.

Тож за два місяці ми маємо успішне завершення етапів роботи над двома масштабними проєктами. Але щодо Бази правових позицій Верховного Суду, то ви правильно зауважили, що ми лідируємо в Європі.

 — Ви переважно говорили про застосування ШІ суддями у своїй діяльності. А коли йдеться про інших учасників (адвокатів, представників слідчих органів), які стверджують, що застосовують штучний інтелект у своїй роботі: як судді ставляться до таких підходів з огляду відому постанову Верховного Суду?

— Що стосується питань фіксації процесу, відбору релевантних рішень, підготовки документів та інших допоміжних функцій, то для того штучний інтелект і створювався. Тому тут немає жодних заперечень. Головне щоб штучний інтелект не замінив собою того, хто уповноважений приймати ті чи інші рішення. Разом із тим ми сьогодні вже обговорюємо і такі випадки з огляду на те, наскільки вони є припустимими.

Бесіду вів Анатолій Гвоздецький

«Юридична практика»